Про головне

Формат неформат

Поширити пост

Мої вітання друзі. В цьому пості я не хочу говорити про те поганий хтось чи хороший. Цього разу стаття буде більш аналітичною і не стосуватиметься когось з наших президентів конкретно.

В силу останніх подій, а саме зустрічі очільників України, Росії, Франції та Німеччини, у Парижі, в соціальних мережах почалась жвава дискусія. З однієї сторони прихильники Володимира Олександровича говорять про те, що нормандські перемовини відбулись на висоті, а мінські угоди затягнули Країну в пастку, а з іншої прихильники Петра Олексійовича говорять протилежну версію. Пропоную більш детально розібратись навіть не стільки в самих умовах, що були підписані в тому чи іншому документі, скільки в факторах, що впливали на перемовини.

Мінські домовленості. Документ, що став справді історичним та здобув немало критики серед людей. Не буду зараз говорити про те, що мене влаштовують всі пункти угоди, але! По-перше, не забувайте хто був часниками цих перемовин – Кучма, Лукашенко, Плотницький, Захарченко. Ці прізвища вже не можуть гарантувати умови на користь України. По-друге, для тих хто каже, що не варто було їх взагалі підписувати – згадайте коли були підписані ці домовленості?! 01 вересня 2014 року. Це був час, коли війна перейшла в активну фазу, економіка України в тотальному занепаді, армія ледь ледь починала підіймати свою бойову міць. За для збереження корисного часу та людських життів потрібно було вжити всіх можливих і неможливих заходів. Доречі, Мінські угоди принесли свій результат та послабили напруження на лінії розмежування і дали можливість ЗСУ укріпитись на своїх позиціях. Фактично вже через декілька років ці домовленості дефакто втратили свою цінність та перестали виконуватись обома сторонами конфлікту. Говорити сьогодні про те, що домовленості були непотрібними чи такими, що зрадили інтереси Держави просто неможна і навіть заборонено, адже саме цей дипломатичний хід дав нам можливість не втратити не лише частину Донбасу, а й не дав ворогу дійти до Києва.

Нормандська четвірка. Зовсім нещодавно відбулась зустріч у Парижі. Великі надії і відповідно великі побоювання викликала ця зустріч на передодні. Ніхто не розумів чого очікувати і що буде підписано. По факту особливо важливих питань не було вирішено. Є дуже багато питань стосовно підписаних умов, доприкладу обмін полоненими у заявленому форматі, чи транзит газу. Але як озвучили учасники процесу, що деталі будуть узгоджуватись в процесі виконання домовленостей. Я не буду вдаватись в деталі самих перемовин, це питання я вже висвітлював в попередніх статтях. Зараз мене більше цікавлять наслідки до яких ми прийдемо внаслідок цієї зустрічі. Росія не відступила ні на крок від своєї позиції стосовно питання Донецької та Луганської областей і аж ніяк не спробувала відступити від питання Криму. По факту, позитиву від даної зустрічі, в мене не має. Трокши сорому для Зеленського, ще раз Росія дала зрозуміти, що саме вони ведуть цей процес і не дозволять вносити корективи без їх згоди і найголовніше, що ні Франція, ні Німеччина не будуть втручатись в процес на користь України. Це зрозуміло адже Німеччина станом на сьогодні є повністю проросійська. Ви подивіться на культуру, бізнес та телебачення Німеччини. Гастролі російських театрів, російські канали, магазини з бенефіціарами російськими та безліч інших факторів, що кажуть нам – Німеччина це Росія.

Хочу, щоб кожен зрозумів одну річ. Коли ми говоримо про ворога з іменем Росія, ми повинні чітко усвідомлювати, що лише позиція сили та дуже продумані, хитрі та чіткі кроки можуть бути елементами боротьби проти агресора. Не потрібно себе тішити ілюзіями, що Зеленський зробив визначний внесок у справу миру в Україні. не потрібно говорити, що колись Порошенко здав інтереи України, адже якби не Мінські угоди, то можливо сьогодні ми б купували хліб за рублі.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *